Клієнт на законних підставах придбав земельні ділянки загальною площею понад 7 гектарів у Київській області. Земельні ділянки були набуті у власність відповідно до чинного законодавства України, пройшли всі необхідні процедури державної реєстрації та мали належним чином оформлені правовстановлюючі документи.

Проте Києво-Святошинська місцева прокуратура ініціювала судовий позов з вимогою скасувати державну реєстрацію права власності клієнта та повернути земельні ділянки у комунальну власність територіальної громади. Підставою для позову стало твердження про те, що спірні ділянки нібито розташовані в межах прибережної захисної смуги водного об'єкта і відповідно до вимог Водного та Земельного кодексів України не могли бути передані у приватну власність.

Про реформи в Україні говорять роками. Кожен новий уряд обіцяє "перезавантаження", кожен новий міністр приходить з "дорожньою картою". Минає рік, два, п'ять. І що змінилося? Змінилися обличчя. Риторика залишилась та сама.
Час назвати речі своїми іменами: потенціал реформ вичерпаний. Не тому що немає ідей. А тому що немає середовища, в якому ці ідеї могли б вижити.
Проблема не в законах. Проблема в людях.
Україна прийняла сотні законів про реформу держслужби. Ухвалила стратегії, концепції, плани дій. Підписала угоди з ЄС, МВФ, Світовим банком. Все це є на папері. Але хто має це виконувати?
Державний апарат України формувався десятиліттями як система самозбереження, а не обслуговування громадян. Люди в ній навчились одного: не висовуватись, не нести відповідальності, пережити наступного міністра. Ця логіка вбудована в культуру, у стимули, у кадрову політику. Ніякий тренінг з "доброчесності" цього не змінить.
Якість не підвищити — і це треба визнати.
Можна нескінченно говорити про "компетентних держслужбовців". Але реальність інша: людина з реальними навичками та амбіціями не йде в держслужбу за нинішніх умов. Туди ідуть ті, хто не знайшов кращого, або ті, хто шукає захищеного місця. Це не образа конкретним людям. Це опис системи відбору.
Підняти зарплати? Пробували. Ввести конкурсний відбір? Є на папері. Але конкурс виграє той, кого вже вирішили взяти. Зарплата зросла, а продуктивність — ні.
Що залишається?
Якщо якість не підвищити, то чесна відповідь одна: скорочувати кількість. Менше держслужбовців — менше точок, де система гальмує, де губляться документи, де народжується корупція. Не тому що скорочення само по собі чарівне. А тому що менша система легше контролюється.
Це не реформа в романтичному сенсі. Це управління занепадом. Але чесний менеджмент занепаду кращий за імітацію прогресу.
Стагнація — це вже результат.
Ми так звикли чекати на "справжні реформи", що не помічаємо: збереження того, що є, без подальшої деградації, вже коштує зусиль. Україна воює. Половина кадрового потенціалу або мобілізована, або виїхала, або виснажена. В таких умовах говорити про "системну трансформацію держслужби" — це або наївність, або маніпуляція.
Краще менше обіцяти. І чесно зробити те, що можливо: скоротити апарат до розміру, яким можна реально управляти. Зупинити набір заради набору. Перестати плодити посади, які існують лише для того, щоб існувати.
Це не капітуляція. Це тверезість.